Мрячить. Дощить. Ангінить. Чудовий час для роздумів. Вчора хтось проходив повз і кинув мені в ліжко шоколадний кекс + пару конфет... Дюкан, я віддаляюся від тебе. Пробач... Хоча... Не зважаючи на те, що кінець березня повний шоколадних гріхів, вага завмерла... а сьодні зранку навіть показала на кілограм менше... після кексу хе-хе... Дюкан і Джилліан запустили в мені якісь невидимі процеси, котрі тихо роблять свою справу, не зважаючи на всякі зальотні тортики.  Дивооооооо!

Чекаю весняного марафону, щоб знов увійти в дюканівську колію і якось систематизувати свої заняття спортом, а то в них якийсь такий хаос. Один день мені хочеться йоги, другий інтервальних тренувань, третій жестяку з Джил, четвертий хочеться валятися, п'ятий бігати, шостий кататися на велосипеді, сьомий знов валятися... Ніякого розкладу, сцільна імпровізація. Може воно й ліпше, ніж ніякої активності, але м'язи бідні розгублені, майбутні кубіки пресу розбіглися, як вівці... ніхто не знає, що куди і як... одним словом бардак. Треба щось з усім цим робити. Взяти свої кубіки в руки...

Та ще й цей дощяра псує всю малину... Заладив невпопад. Якось серед тижня йшла парком з роботи, а він такий порожній, ні душі... Дощ січе тонкими прямими струменями. Небо чорничне. Трава такого соковитого глибокозеленого кольору блистить вся в краплях. На гілках висять ті краплі, як намистинки, стікають, скрапують. Калюжі відбивають те чорничне небо, клубочаться разом з хмарами. Дерева, безмовні, застиглі ще голі, підпирають те небо з німим докором. І від цього всього драматизму, я аж сама розревілася. Йду. Ридаю. І повторюю сама до себе. "Хочу сонця. Хочу сонця. Хочу сонця. Хочу сонця. Хочу сонця." Це, мабуть, був передангінний стан...   Або брак сонячного проміння, так впливає на настрій. За вікном постійні сутінки і прогноз погоди віщує таке неподобство до половини квітня.  Апокаліпсис, мляяяя...

Добре, що в цьому дощовому світі є книжки. Лишається тільки загоряти під торшером, гортати "Життя Пі" і чекати повернення звєзди по імєні солнце. Ну і весняного марафону.